Врятувати не можна залишити…
…І в цій смисловій грі кожен сам обирає, де потрібно поставити кому.
Однією з місій Уфонду є почесна і відповідальна місія сприяння розвитку громадянського суспільства. Як відомо, найхарактерніша функція такого суспільства – пошук і впровадження засобів соціалізації, що зменшує відчуженість людей та орієнтує їх на суспільно корисні справи. А що може бути більш суспільно корисним, аніж знання зі збереження життя людині?
Справа в тому, що на початку 2019 року, у Верховній Раді України (у порядку законодавчої ініціативи) зареєстровано проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення надання першої допомоги». Суть цих змін полягає, насамперед, у тому, що відтепер «постраждалий не може подати позов за неправильно надану першу допомогу, якщо вона надавалася сумлінно, з найкращих міркувань та без очікування можливої компенсації». Тобто за таких гарантійних законодавчих умов страх юридичної відповідальності має зменшитись, нівелюватись, а бажаючі надати адекватну першу домедичну допомогу, навпаки, мають в рази збільшитися. Ініціатива гарна, але скільки років доведеться чекати до її впровадження наразі невідомо.
Кожен з нас ще з дитинства знає, аби найкраще запам’ятати матеріал, необхідно його проілюструвати – «інтегрувати теорію у щоденне життя», як казав видатний фізик, Річард Фейнман. А у випадку зі знаннями, що безпосередньо стосуються життя людини, краще притримуватись стандартів фінської освіти – «ми готуємо не до іспитів, ми готуємо до життя». Отож, ми пропонуємо трирівневу інтеграцію знань – література, життя, експертна думка.
Найбільш вдалим в літературі, мабуть, буде приклад яскравого монологу Андрія Буслая у п’єсі Олексія Дударєва «Поріг»: «Значит, было это в… Есть там одна остановка, «Безымянная» называется. Дожили: остановку назвать нечем! И вот, значит, напротив этой самой остановки жил один кандидат наук по медицине. Сам врач, лауреат, и сам же этой болезнью болен, как её… О, сахарный диабет! Вот, однажды, этот самый лауреат делал в своей квартире ремонт. Надел там старый пиджачишка, брюки рваные, туфли, поношенные… Лицо у него было простоватое и в этом наряде он – ханыга-ханыга… Ну, и не переодеваясь, выскочил со своим сахарным диабетом в магазин за чем-то. Дошёл до остановки, а тут его и прихватило – заколотило так, что еле до скамейки добрался. Присел. Потом прилёг – и ку-ку! Подняли через 7 часов уже окоченевшего. За 7 часов ни один человек не подошёл! Сам виноват, лауреат этот! В магазин идёшь? Надень галстук, медаль свою нацепи! А так, мало ли, кто там валяется? Я потом ходил на эту самую остановку, «Безымянную». Посидел на скамейке, где кандидат медицинских наук Богу душу свою отдал. Сижу, значит, там автобусы приходят-отходят. Я сижу, людей считаю. 203 человека насчитал за 1 час. 203 на 7?! Это ж подумать страшно! И ведь, все же его видели… Я бы тоже не подошёл».
Ми часто стаємо свідками ситуацій, коли хтось (на зупинці міського транспорту, у парку, біля магазину, у театрі, на тротуарі…) потребує допомоги. І зазвичай, ми так і залишаємося лише сторонніми свідками. Але, можливо, саме від нашої б допомоги, від наших цілеспрямованих і швидких, дій людину можна було б урятувати. Безперечно, викликавши карету швидкої допомоги чи зателефонувавши у поліцію, ми теж людині допоможемо. Але, в умовах мегаполісів, транспорту швидкого реагування знадобиться мінімум 10-15 хвилин, аби дістатися на місце події. Іноді у потерпілого цього часу може й не бути – за статистикою МОЗ, допомога, надана у перші 4 хвилини, збільшує шанси на порятунок на суттєві 30%.
На жаль, українські новинні стрічки рясніють сюжетами, коли людина просто не дочекалася допомоги від оточуючих. На початку грудня минулого року, у самому центрі Києва, у напрочуд людному місті (біля однієї зі станцій метро) стався трагічний випадок, коли ці доленосні перші 4 хвилини були безповоротно втрачені завдяки холодній байдужості оточуючих. Ціна цього ігнорування – смерть чоловіка, у якого раптово зупинилось серце. Можливо, про цей випадок більшість й не дізналася, якби не студент-медик, Сергій Нагнибедюк, який 15 хвилин по тому, проходячи повз, відчайдушно кинувся марно реанімувати вже посинілого чоловіка. Згодом, юнак зробить відео:
Це бу своєрідний кричущий маніфест про людську бездіяльність і нерішучість, що тривала довгих 10 хвилин… Отож, чи насправді так складно опанувати правила та навички першої домедичної допомоги, а також про різні аспекти, пов’язані з цим питанням, говоримо з Романом Бабичем – інструктором домедичної допомоги і тактичної медицини:
Романе, поясніть, будь ласка, що таке «домедична допомога» і чому її навичками має оволодіти кожен з нас?90% смертей відбуваються ще до приїзду бригади екстреної медичної допомоги. Тому, все залежить від дій людей, які знаходяться поруч. Що ви повинні робити, як діяти, як правильно викликати швидку допомогу для того, щоб вона приїхала вчасно, як правильно пояснити диспетчеру екстреної медичної допомоги, що у вас невідкладний стан – це все включає в себе домедична допомога. Домедична – це все, що відбувається до приїзду кваліфікованих медиків. Перша домедична допомога – чіткий алгоритм дій, який є простим у використанні, та допомагає зберегти життя людині до приїзду медичної бригади екстреної допомоги. Це доведені до автоматизму, до м’язевої пам’яті, дії людини, які вона робить без використання спеціальних медичних інструментів. Потрібні лише руки, бажання і відповідальність. Інструмент не медика – голова (визначаємо проблему) і руки (виправляємо проблему).
Якщо людина стала свідком ДТП чи нещасного випадку, то які її дії?
Передусім, треба бути впевненим у своїх силах, знаннях на навичках, не піддаватися паніці. Якщо страх переважає над холодним розумом – краще нічого не робити. Головне правило першої домедичної допомоги – не нашкодити! По-друге, є спеціалізований протокол-наказ, що ґрунтується на світових стандартах та практиці, затверджений МОЗ України у 2014 році (від 16.06., №398). Отож, алгоритм дій має бути таким:
1. Оглянути місце події та впевнитись у тому, що надання допомоги буде безпечним: забезпечити власну безпеку, а також безпеку потерпілого та людей навколо.
2. Оцінити стан постраждалого (свідомість, дихання, пульс).
3. За необхідності викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги, а також інші екстрені служби (поліцію, аварійно-рятувальну службу, службу газу тощо).
4. Оцінити наявність критичних кровотеч та зупинити їх.
5. Забезпечити прохідність дихальних шляхів.
6. Якщо у постраждалого відсутні ознаки життя та немає критичної кровотечі (або ви вже її ліквідували) – розпочати серцево-легеневу реанімацію.
7. Перевести постраждалого у стабільне положення (на боці, обличчям до себе, рука під головою, нога зігнута в коліні), якщо не йдеться про підозру на травми хребта та кісток тазу і серцево-легенева реанімація була вдалою.
8. Не залишати постраждалого та контролювати стан його життєвих функцій до прибуття екстрених служб.
Як убезпечити себе, надаючи до медичну допомогу незнайомцю?
Аби надати допомогу сторонній людині, але, при цьому, не нашкодити й власному здоров’ю, слід мати при собі 2 речі – медичні рукавички та плівку-клапан. Ці дві речі будуть надійним бар’єром, щоб не допустити контакту рятувальника з біологічними рідинами постраждалого (слина, рвота, кров) під час виконання штучного дихання «рот-в-рот». За умови, що плівку-клапан пересічному громадянину досить складно знайти, тоді «рот-в-рот» можна не робити.
Які найрозповсюдженіши міфи у наданні до медичної допомоги?
Найбільш популярний – міф про перевірку дихання, коли до рота треба піднести дзеркальце. Погодьтеся, дзеркало – предмет, який далеко не всі носять при собі. Жінки – зрозуміло: у жіночій сумочці можна знайти все і навіть більше. А от чоловіки навряд чи мають його у своїй кишені. Тому, аби перевірити в людини дихання, слід застосувати простий прийом – чую, бачу, відчуваю. Але перед цим треба відкрити дихальні шляхи: людина у безсвідомому стані є розслабленою, а язик – м’яз, який в такому стані може западати та перекривати дихальні шляхи. Відтак, слід перерозігнути голову постраждалій людині і вирівняти дихальні шляхи. Далі, протягом 10 секунд ми маємо відчути, почути, побачити її подихи. Зазвичай, частота дихання складає 12-18 подихів за хвилину. Відповідно, за ці 10 секунд ми маємо відчути, почути, побачити 2-3 подихи. Якщо людина за цей час не зробила жодного, то є лише 4-6 хвилин – далі кора головного мозку відмирає. Тут людина-рятівник має пам’ятати так званий «ланцюг виживання» (порядок дій, що зменшує смертність, у разі зупинки серцевої діяльності):
1. Раннє розпізнання ситуації та виклик допомоги.
2. Рання серцево-легенева реанімація – buy time in death (купити час у смерті до приїзду швидкої з дефібрилятором).
3. Рання дефібриляція (у громадських місцях мають бути дефібрилятори та доступ до них; ця ланка в ланцюзі має найбільшу цінність для виживання). Та, на жаль, автоматичні дефібрилятори є лише у великих містах України, як от Київ, Львів, Дніпро. Їх придбали спеціально до «Євро-2012». Тобто не в обласному місті, чи то в якомусь селищі міського типу їх не знайти. При тому, що використання дефібрилятора збільшує шанси на виживання дорослої людини на 30-36%, адже причиною раптової смерті людини, старшої за 45 років, у 66% є серцево-судинні захворювання. На дітей використання дефібрилятора не впливає: як правило, у них інша причина зупинки дихання - сторонні предмети у дихальних шляхах, спазми.
4. Лікування постреанімаційної хвороби – кваліфікована медична допомога.
Судячи зі статистики, то найрозповсюдженіший невідкладний стан у дорослих - раптова зупинка серця? Так, важливо, щоб кожен з нас вмів у такій ситуації допомогти людині і зробити серцево-легеневу реанімацію. Знову ж таки, згідно з протоколом від 2014 року послідовність дій не медичними працівниками є такою:1) переконатися у відсутності небезпеки;
2) перевірити свідомість;
3) якщо постраждалий не реагує → покликати на допомогу → відновити прохідність дихальних шляхів і визначити наявність дихання за допомогою прийому «чути, бачити, відчувати», наявність дихання визначити протягом 10 секунд → якщо дихання відсутнє, то викликати бригаду екстреної медичної допомоги і розпочати проведення серцево-легеневої реанімації: виконати 30 натискань на грудну клітку глибиною не менше 5 см (не більше 6 см), з частотою 100 натискань (не більше 120) за хвилину, 1,5 – 2 на секунду; виконати 2 вдихи з використанням плівки-клапану (при відсутності захисних засобів штучне дихання не робити); виконання 2 вдихів повинно тривати не більше 5 секунд; після 2 вдихів продовжити натискання на грудну клітину (принцип 30/2) → якщо дихання не відновилося, то до прибуття медиків безперервно продовжувати серцево-легеневу реанімацію.
Романе, а яка статистика смертності по не наданню вчасної до медичної допомоги в Україні?
Цифри невтішні – тільки 15 відсотків зі 100 – така статистика ефективно проведених реанімацій. Виживає лише кожен 10. Розумієте, викликати «швидку» - це ж не реанімаційні дії, а за 10 -15 хвилин поки медична бригада доїде, людину вже можна і не врятувати. Найбільша вада наших людей – перекладання відповідальності. Зокрема, і на лікарів. Чому вимирають українці? Тому, що невідповідально ставляться до свого життя і здоров’я. Лише системна підготовка, постійне оновлення знань та відпрацювання набутих навичок, дає змогу бути впевненим у собі і своїх діях в непередбачуваних ситуаціях. Прості речі рятують, прості речі вбивають - з одного боку це простий логічний алгоритм, з іншого – чиєсь врятоване життя. Вибір є завжди, але не у кожного є сміливість і відчуття відповідальності його зробити.
А як щодо сучасних тенденцій: чи збільшується кількість охочих оволодіти знаннями і навичками надання до медичної допомоги?Знаєте, до 2014 року, до Революції гідності, ця тема не цікавила нікого. Після трагічних подій на Майдані люди раптом захотіли навчитися цьому, захотіли вміти надавати першу домедичну допомогу. Однозначно, зараз тенденція збільшується. І це добре! «Той, хто врятує одне життя, врятує весь світ» – Талмуд. Що ж до навичок тактичної медицини, то вони стали трендовими з початком війни на Сході України.
Друзі, бережіть себе і один одного, адже людське життя – найцінніше у світі!
Автор Катерина Стебельська
Ілюстрації надані Романом Бабичем