Система трансплантації та донорства в Україні – важливо почати говорити
Ми продовжує висвітлювати і розкривати тему системи трансплантації в Україні і наразі торкаємося питання про те, як сформувати адекватну громадську думку з приводу трансплантації та донорства в цілому, і як донести людям, що це шанс помираючої людини на друге, повноцінне життя.
Так вже склалося, що в українському суспільстві тема трансплантології перебуває під дивним табу-грифом і для пересічного громадянина вона або зовсім ні про що не говорить, або говорить погано, негативно, в аспекті міфічно-ілюзорної «чорної трансплантології». І це при тому, що немає жодного обвинувального вироку, який би це підтверджував, або бодай би справедливо і об’єктивно констатував наявний випадок. І тут вже незрозуміло на кого саме падає відповідальність за такий невтішний сучасний стан теми трансплантації – на громадян, які хочуть і їм так зручно, бути жертвами інформаційного маркетингу під девізом «моя хата скраю – нічого не знаю та чув дзвін – не знаю, де він»; на некомпетентні ЗМІ, які за принагідною «сенсацією», здатні закривати очі на правдивість, фактаж і об’єктивність; чи на політику влади, якій чомусь зручно витрачати майже 700 млн. гривень на рік на лікування своїх громадян за кордоном, а не розвивати перспективну галузь тут, в Україні.
Сьогодні українське суспільство як ніколи потребує широкого обговорення теми трансплантації та донорства, адже як не прикро це констатувати, але рівень обізнаності людей з приводу цієї вкрай важливої теми є надзвичайно мізерним. Зізнаймось, чи багато серед нас тих, хто добровільно цікавився темою трансплантації/донорства у будь-якому аспекті: чи то релігійному, чи то морально-етичному, чи то культурно-ментальному, чи то науково-медичному? Хто виносив це питання на обговорення у своє оточення рідних, близьких, друзів, колег? Хто цікавився тим, як підписати власну згоду на донорство?
Та перш, ніж почати говорити, варто спочатку чітко артикулювати думки. І першими з яких, найімовірніше мають бути думки:
«Ні в чому так не може бути впевнена людина на Землі, як у власній смерті. Один із днів нашого життя стане днем нашої смерті. Після своєї смерті Я можу допомогти іншим». Або такі: «Людина, яка відмовилася бути донором, потрапляє у ситуацію, коли їй самій потрібен донор. Тобто людина, яка відмовилася «віддати», потрапляє в таку ситуацію, за якої, якщо вона «не візьме» чийсь орган, то помре. Звісно, такій людині ніхто не відмовить у наданні допомоги, але варто акцентувати, що ризик потребувати пересадки органа значно вищий, аніж можливість стати самому донором. Посмертне донорство може стати проявом любові, яка буде простягатися і по той бік смерті».
Аби мотивувати людей до конструктивних роздумів стосовно теми трансплантації та донорства необхідно гарна комунікація з суспільством. Гарним комунікативним інструментом впливу є соціальна реклама. І найбільш вдалою на сьогодні є, мабуть, іспанська і бразильська. Перша – напрочуд прогресивна і дієва, адже майже 90% громадян згодні на забір органів померлих родичів. А все тому, що на дверях багатьох церков Іспанії висять таблички з написом: «Не беріть свої органи на небо. Там вони вам не знадобляться. Залиште їх тут, вони потрібні на землі».
«Тисячі людей зобов‘язані своїм життям донорам органів» (Іспанія/Франція)
Друга, бразильська, пішла у своїй креативності іще далі. Бразильські розробники реклами вирішили, що необхідний соціальний меседж краще поєднувати з існуючими емоціями та поведінкою суспільства й окремими його групами. Так, футбольна команда бразильського міста Боі підтримала акцію по забору донорської крові і попросила своїх вболівальників зробити те ж саме. На своїй формі червоно-чорного кольору, клуб прибрав червону смужку, а замість неї помістив повідомлення: «Нам потрібна кров. Поверніть нам червоний колір». І згодом, як вболівальники здавали кров, так червоні смужки поверталися на форму їх улюбленого клубу.
Або інший приклад тої ж Бразилії: 10 років тому вони скоротили до нуля чергу на трансплантацію серця і легень саме через те, що запустили публічну кампанію про те, щоб стати донором для фанатів одного з футбольних клубів, пояснюючи це так - якщо ти розіб’єшся десь на мотоциклі, чи загинеш десь у бійці з футбольними фанами, то твоє серце битиметься за твою команду вже в іншій людині, навіть якщо твоє серце пересадять вболівальнику-конкуренту, то твоє серце все рівно буде битися за твій футбольний клуб.
«Залиш після себе спадщину, стань донором органів. Скажи своїй родині, що ти хочеш віддати свої органи. Це просто". Pereira & O‘Dell (Бразилія)
В Україні соціальної реклами на тему трансплантації та донорства, на жаль, досі немає, хоча тема трансплантації/донорства на офіційно-правовій арені з’явилася в нас ще в 1999-му році. Та, на щастя, в Україні є громадська організація «Всеукраїнська платформа донорства iDonor», засновницею і головою якої є Ірина Заславець, кореспондентка «Вікна-новини» СТБ, і людина, яка поборола рак, перенісши свого часу трансплантацію кісткового мозку в Німеччині.
Саме завдяки рішучій ініціативності цієї молодої дівчини наразі відбувається популяризація теми трансплантації: розвивається культура донорства, руйнуються міфи, розвіюються страхи українців щодо донорства органів, просувається трансплантація на законодавчому та виконавчому рівнях, створюється майданчик для діалогу між представниками влади, лікарями, пацієнтами та іноземними експертами.
За ініціативи Ірини Заславець у вересні місяці було організовано акцію підкорення найвищої точки України – Говерли – людьми з пересадженими органами (таких було 25). Цей факт зафіксували як новий рекорд України, а сама активістка прокоментувала його так: «Найперше ми хотіли показати, що люди з пересадженими органами є абсолютно повноцінними членами суспільства. Адже трансплантація відкриває друге дихання. Людина, яка роками була прив’язаною до діалізного апарату, може бути вільною, може подорожувати. Ті, хто раніше мали потребу у серці, не могли пройти й кількох кроків, бо відчували втому, важке дихання, ноги здавалися їм колодами. А тепер ці люди можуть долати гори, і Говерла для них – не перешкода». 
Також, аби сформувати адекватне ставлення суспільства до теми трансплантації і донорства Ірина Заславець не втомлюється повторювати: «Насправді існує багато міфів. Один з них звучить так: якщо є гроші, ти можеш «замовити» будь-яку людину. Але це абсурд. Для операції орган донора повинен підійти за багатьма параметрами і критеріями: по групі крові, розміром, ряду інших показників. Його потрібно встигнути доставити. Наприклад, серце поза організмом здатне «жити» тільки чотири години, лише чотири години на те, щоб серце вийняти з одних грудей, і щоб воно почало битися в інших грудях. Плюс ще час на транспортування. В Індії, приміром, для своєчасного транспортування серця задіюють схему, в якій бере участь до п’ятисот чоловік. Зробити пересадку органів таємно, в підвалі – неможливо. Сама пересадка – складна операція. Після неї пацієнт потребує спеціальної реабілітації, потім довічне медичне спостереження і дороговартісна імунусупресія, аби орган прижився».
Також, мабуть, найголовнішим важелем впливу на формування ставлення суспільства до культури донорства є красномовні і неймовірно життєствердні історії тих, хто вже переніс пересадку того чи іншого органу і власним прикладом показує, що трансплантація – це шанс на абсолютно повноцінне життя. Одним із таких є Максим Греков – 35-річний український хлопець з білоруським серцем. У 32 роки він захворів на апендицит і під час операції лікарі раптово виявили дилатаційну кардіоміопатію – врятувати могло тільки нове серце. Максиму пощастило: завдяки допомозі свого друга, зміг оплатити дороговартісну (100 тисяч доларів) операцію донорського серця в Білорусі. Зараз хлопець активно займається спортом – баскетбол, серфінг, дайвінг, їзда на велосипеді. До речі, він був одним з тих, хто цього року разом з «iDonor» підкорив Говерлу. У планах Максима - навколосвітня подорож, під час якої він планує зустрічатися з людьми, які, як і він, пережили трансплантацію. Тепер він живе за двох, а значить, і рекордів і досягнень буде вдвічі більше!
Отож, сподіваємося, що найближчим часом українське суспільство успішно опанує культуру донорства і приєднається до світу, в якому донорство – це природно настільки, наскільки природно чистити зуби і переходити вулицю на зелене світло.
Автор Катерина Стебельська
Читайте також: Щеплення – це не лише для дітей
Так вже склалося, що в українському суспільстві тема трансплантології перебуває під дивним табу-грифом і для пересічного громадянина вона або зовсім ні про що не говорить, або говорить погано, негативно, в аспекті міфічно-ілюзорної «чорної трансплантології». І це при тому, що немає жодного обвинувального вироку, який би це підтверджував, або бодай би справедливо і об’єктивно констатував наявний випадок. І тут вже незрозуміло на кого саме падає відповідальність за такий невтішний сучасний стан теми трансплантації – на громадян, які хочуть і їм так зручно, бути жертвами інформаційного маркетингу під девізом «моя хата скраю – нічого не знаю та чув дзвін – не знаю, де він»; на некомпетентні ЗМІ, які за принагідною «сенсацією», здатні закривати очі на правдивість, фактаж і об’єктивність; чи на політику влади, якій чомусь зручно витрачати майже 700 млн. гривень на рік на лікування своїх громадян за кордоном, а не розвивати перспективну галузь тут, в Україні.
Сьогодні українське суспільство як ніколи потребує широкого обговорення теми трансплантації та донорства, адже як не прикро це констатувати, але рівень обізнаності людей з приводу цієї вкрай важливої теми є надзвичайно мізерним. Зізнаймось, чи багато серед нас тих, хто добровільно цікавився темою трансплантації/донорства у будь-якому аспекті: чи то релігійному, чи то морально-етичному, чи то культурно-ментальному, чи то науково-медичному? Хто виносив це питання на обговорення у своє оточення рідних, близьких, друзів, колег? Хто цікавився тим, як підписати власну згоду на донорство?
Та перш, ніж почати говорити, варто спочатку чітко артикулювати думки. І першими з яких, найімовірніше мають бути думки:
«Ні в чому так не може бути впевнена людина на Землі, як у власній смерті. Один із днів нашого життя стане днем нашої смерті. Після своєї смерті Я можу допомогти іншим». Або такі: «Людина, яка відмовилася бути донором, потрапляє у ситуацію, коли їй самій потрібен донор. Тобто людина, яка відмовилася «віддати», потрапляє в таку ситуацію, за якої, якщо вона «не візьме» чийсь орган, то помре. Звісно, такій людині ніхто не відмовить у наданні допомоги, але варто акцентувати, що ризик потребувати пересадки органа значно вищий, аніж можливість стати самому донором. Посмертне донорство може стати проявом любові, яка буде простягатися і по той бік смерті».
Аби мотивувати людей до конструктивних роздумів стосовно теми трансплантації та донорства необхідно гарна комунікація з суспільством. Гарним комунікативним інструментом впливу є соціальна реклама. І найбільш вдалою на сьогодні є, мабуть, іспанська і бразильська. Перша – напрочуд прогресивна і дієва, адже майже 90% громадян згодні на забір органів померлих родичів. А все тому, що на дверях багатьох церков Іспанії висять таблички з написом: «Не беріть свої органи на небо. Там вони вам не знадобляться. Залиште їх тут, вони потрібні на землі».
«Тисячі людей зобов‘язані своїм життям донорам органів» (Іспанія/Франція)Друга, бразильська, пішла у своїй креативності іще далі. Бразильські розробники реклами вирішили, що необхідний соціальний меседж краще поєднувати з існуючими емоціями та поведінкою суспільства й окремими його групами. Так, футбольна команда бразильського міста Боі підтримала акцію по забору донорської крові і попросила своїх вболівальників зробити те ж саме. На своїй формі червоно-чорного кольору, клуб прибрав червону смужку, а замість неї помістив повідомлення: «Нам потрібна кров. Поверніть нам червоний колір». І згодом, як вболівальники здавали кров, так червоні смужки поверталися на форму їх улюбленого клубу.
Або інший приклад тої ж Бразилії: 10 років тому вони скоротили до нуля чергу на трансплантацію серця і легень саме через те, що запустили публічну кампанію про те, щоб стати донором для фанатів одного з футбольних клубів, пояснюючи це так - якщо ти розіб’єшся десь на мотоциклі, чи загинеш десь у бійці з футбольними фанами, то твоє серце битиметься за твою команду вже в іншій людині, навіть якщо твоє серце пересадять вболівальнику-конкуренту, то твоє серце все рівно буде битися за твій футбольний клуб.
«Залиш після себе спадщину, стань донором органів. Скажи своїй родині, що ти хочеш віддати свої органи. Це просто". Pereira & O‘Dell (Бразилія)В Україні соціальної реклами на тему трансплантації та донорства, на жаль, досі немає, хоча тема трансплантації/донорства на офіційно-правовій арені з’явилася в нас ще в 1999-му році. Та, на щастя, в Україні є громадська організація «Всеукраїнська платформа донорства iDonor», засновницею і головою якої є Ірина Заславець, кореспондентка «Вікна-новини» СТБ, і людина, яка поборола рак, перенісши свого часу трансплантацію кісткового мозку в Німеччині.
Саме завдяки рішучій ініціативності цієї молодої дівчини наразі відбувається популяризація теми трансплантації: розвивається культура донорства, руйнуються міфи, розвіюються страхи українців щодо донорства органів, просувається трансплантація на законодавчому та виконавчому рівнях, створюється майданчик для діалогу між представниками влади, лікарями, пацієнтами та іноземними експертами.
За ініціативи Ірини Заславець у вересні місяці було організовано акцію підкорення найвищої точки України – Говерли – людьми з пересадженими органами (таких було 25). Цей факт зафіксували як новий рекорд України, а сама активістка прокоментувала його так: «Найперше ми хотіли показати, що люди з пересадженими органами є абсолютно повноцінними членами суспільства. Адже трансплантація відкриває друге дихання. Людина, яка роками була прив’язаною до діалізного апарату, може бути вільною, може подорожувати. Ті, хто раніше мали потребу у серці, не могли пройти й кількох кроків, бо відчували втому, важке дихання, ноги здавалися їм колодами. А тепер ці люди можуть долати гори, і Говерла для них – не перешкода». Також, аби сформувати адекватне ставлення суспільства до теми трансплантації і донорства Ірина Заславець не втомлюється повторювати: «Насправді існує багато міфів. Один з них звучить так: якщо є гроші, ти можеш «замовити» будь-яку людину. Але це абсурд. Для операції орган донора повинен підійти за багатьма параметрами і критеріями: по групі крові, розміром, ряду інших показників. Його потрібно встигнути доставити. Наприклад, серце поза організмом здатне «жити» тільки чотири години, лише чотири години на те, щоб серце вийняти з одних грудей, і щоб воно почало битися в інших грудях. Плюс ще час на транспортування. В Індії, приміром, для своєчасного транспортування серця задіюють схему, в якій бере участь до п’ятисот чоловік. Зробити пересадку органів таємно, в підвалі – неможливо. Сама пересадка – складна операція. Після неї пацієнт потребує спеціальної реабілітації, потім довічне медичне спостереження і дороговартісна імунусупресія, аби орган прижився».Також, мабуть, найголовнішим важелем впливу на формування ставлення суспільства до культури донорства є красномовні і неймовірно життєствердні історії тих, хто вже переніс пересадку того чи іншого органу і власним прикладом показує, що трансплантація – це шанс на абсолютно повноцінне життя. Одним із таких є Максим Греков – 35-річний український хлопець з білоруським серцем. У 32 роки він захворів на апендицит і під час операції лікарі раптово виявили дилатаційну кардіоміопатію – врятувати могло тільки нове серце. Максиму пощастило: завдяки допомозі свого друга, зміг оплатити дороговартісну (100 тисяч доларів) операцію донорського серця в Білорусі. Зараз хлопець активно займається спортом – баскетбол, серфінг, дайвінг, їзда на велосипеді. До речі, він був одним з тих, хто цього року разом з «iDonor» підкорив Говерлу. У планах Максима - навколосвітня подорож, під час якої він планує зустрічатися з людьми, які, як і він, пережили трансплантацію. Тепер він живе за двох, а значить, і рекордів і досягнень буде вдвічі більше!
Отож, сподіваємося, що найближчим часом українське суспільство успішно опанує культуру донорства і приєднається до світу, в якому донорство – це природно настільки, наскільки природно чистити зуби і переходити вулицю на зелене світло.
Автор Катерина Стебельська
Читайте також: Щеплення – це не лише для дітей