Дитинство на лікарняному ліжку
Що потрібно робити, щоб дитина відчувала себе дитиною навіть на лікарняному ліжку?
Дівчинка грає на барабані в медичному центрі Університету Міссурі. Фото: University of Missouri Health Care
Уфонд нерідко допомагає дітям, які змушені довгі тижні і місяці проводити в лікарнях. Весь цей час дитину оточують лікарі, медсестри та батьки, але ніхто не думає про те, як зробити, щоб дитина відчувала себе не тільки пацієнтом. Як зробити так, щоб у неї і в лікарняній палаті було дитинство. На Заході є програми «дитячого життя» (child life) по підтримці дітей в клініках, в Україні цей напрямок, нажаль, дуже рідкісне явище, але деякі благодійні організацій починають його розвивати. Але ж, не потрібно забувати, що на першому місті, коли дитина опинилася на лікарняному ліжку, це насамперед ставлення та сприйняття батьків.
Історія питання
Перші подібні програми виникли в Сполучених Штатах ще в 1920-х роках: наприклад, в дитячій лікарні C.S. Mott Мічиганського університету. А відділення «дитячого життя» з‘явилося в міській лікарні Клівленда в 1955 році за ініціативою професора Емми Планк, яка вважається засновником цієї галузі медицини. Зараз в Північній Америці понад 400 програм «дитячого життя». Такий же підхід застосовується в Європі, Японії, Південній Африці, Новій Зеландії, Австралії, країнах арабського світу (наприклад, в Кувейті).
Психіка дитини пластична, і це абсолютна правда. Саме тому вона досить швидко пристосовується до мінливих зовнішніх обставин. Лікарняні будні тут, на жаль (а може, і на щастя), не виняток.
Як правило, дитина опиняється на лікарняному ліжку у доволі важкому стані, коли її психологічний супротив лікуванню (білим халатам, ін’єкціям, обстеженням, болючим процедурам тощо) суттєво знижений загальним порушенням фізичного стану. І до того моменту, коли лікування починає діяти, і стан стабілізується, дитина встигає морально пристосуватися до усіх тих неприємностей, що відбуваються навколо неї.
І дійсно, чим менша вона за віком, тим швидше відбувається цей процес. Проте коли лікування тривале, обмеженість у просторі і діях в той момент, коли самопочуття кращає, особливо у рухливих і грайливих діток, можуть спричинити додаткове нервове напруження. Що ж варто робити батькам, чиї діти опинилися «за ґратами» лікувальних установ?
Насамперед, взяти в руки самих себе і налаштуватися на успіх і позитивний результат. Мій півторарічний син провів у лікарні дев’ять місяців, і в найстрашніші моменти лише дивився мені в очі – якщо мама усміхається, то варто трошки потерпіти, все буде добре. Переконана, що це і є найскладнішим для батьків – не бути впевненими самим, але заряджати впевненістю свою дитину. В клініці, де ми перебували тоді, у батьківському середовищі було одне непохитне правило – не плакати при дітях. А ситуацій, у яких не можна було втримати сліз, – безліч. І жоден з тих важкохворих діток не бачив червоних очей своїх мам. Кожна дитина була впевнена в тому, що її вилікують, вона поїде додому і все налагодиться. І це багато в чому давало їм сили лікуватися і жити далі, наперекір прогнозам лікарів.
Коли проходить перший шок від встановленого діагнозу і починається тривале лікування, батьки намагаються жити майбутнім, тим, яке почнеться за стінами лікарні. І якщо йдеться про тижні чи місяць, може, це і непогано. Проте якщо йдеться про місяці, рік, два… Варто налаштувати себе на те, що лікарня відтепер – ваш дім, де вам із дитиною доведеться будувати зовсім нове життя.
І найперша задача – зробити його прийнятним для дитини. Тут має бути час для книжок, іграшок і спілкування, планшетів, телефонів і гаджетів. Потрібний розпорядок дня і дисципліна. Заняття, навчання і відпочинок. Прогулянки, якщо це не заборонено лікарями, друзі і близькі. Все те саме, щоби ви робили б і вдома, відповідно до віку вашої дитини.
Гра з дитиною на айпад під час обстеження - це відволікає увагу і знижує стрес. Фото: umich.edu
Лікарня – це величезні обмеження для рухливого мозку малюка, але навіть у тих умовах можна знайти величезні можливості. Відділення, у якому перебувала моя дитина, було закритим – там не дозволялися відвідування, на двір за дев’ять місяців ми виходили разів п’ять і при тому була сувора заборона на спілкування зі сторонніми людьми. Проте іноді можна було гратися з іншими маленькими пацієнтами. І у відділенні вирувало життя: діти обмінювалися іграшками, по-дорослому обговорювали лікування, підтримували тих, хто втомився, боявся чи плакав. Вони вигадували ігри на всіх – і маленьких, і майже дорослих, і тих, хто був прикутий до крапельниць і ліжок. Вони вчилися там співчуттю, взаємодопомоги і сили. Не тримайте дітей на ліжку, якщо цього не потребує лікарські приписи – дайте їм можливість спілкування навіть у таких екстремальних умовах. Тим більше, що сучасні технічні засоби дозволяють спілкуватися, навіть не встаючи із ліжка.
Домовтеся із родичами, вчителями, однокласниками, щоби вони дзвонили і писали. Особливо важливо це тоді, коли перший шок від діагнозу проходить і більшість з тих, хто підтримував і співчував, втомлюються, забувають, відкладають, бо мають безліч власних справ. Дзвоніть і нагадуйте самі, просіть і домовляйтеся. Спілкування лікує ваших дітей.
Ми з сином багато читали, розглядали картинки. Палата була завалена іграшками, конструкторами, пазлами. Пофарбовані у депресивні кольори стіни завішені плакатами і картами, за якими ми здійснювали неймовірні навколосвітні подорожі. Він сміявся і радів життю. У нас була і жорстка дисципліна. Не можна було говорити «я не хочу, не буду», коли треба було приймати ліки чи набирати кров на аналіз. Треба було їсти те, що дозволяли, а не те, що хотілося. Вчасно виконувати усі приписи, навіть якщо це було некомфортно, а часом навіть і боляче. Але ми обидва розуміли (я не втомлювалася це пояснювати), що від цього залежить повноцінність його майбутнього життя. І він у свої півтора роки прекрасно це розумів.
Гра в хокей в холі лікарні. Фото: umich.edu
Старші дітки примудрялися робити уроки, бо не хотіли відставати від своїх однокласників. А ті, на прохання батьків і вчителів, слали есемески і листи, малюнки і невеличкі подарунки – будь-який знак уваги, може виявитися тією віхою, від якої розпочнеться одужання. Одному десятирічному хлопцеві, пообіцяли подарувати омріяну машину на радіокеруванні, на виписку із лікарні. І він таки виписався здоровим, хоч на останньому етапі у лікарів опускалися руки і прогнози були зовсім невтішними. Інший, ще до виписки зробив якесь (не буду придумувати, бо на цьому не розуміюся) невеличке, але цікаве технічне відкриття, коли батько подарував йому електроконструктор.
Говоріть із дітьми. Навіть з найменшими. Хворі діти дуже швидко дорослішають. Вони бачать і розуміють, що відбувається щось неправильне у їхньому житті. Треба бути із ними чесними. Це неправильно і несправедливо, що ти захворів, але таке життя. Ми любимо тебе і будемо робити все, аби ти видужав. Допоможи нам. Від тебе тут залежить більше, ніж від нас. Ми розуміємо, що тебе боляче і страшно, нам теж страшно, але ми готові пройти все разом із тобою. Ти сильний, ми вчимося цій силі у тебе. І ми переможемо, бо ми разом.
Діти лишаються дітьми і в лікарняній палаті. Про їхні дитячі потреби, прагнення і бажання можна говорити так само довго, як і про здорових дітей. Вони не інші, вони такі самі, тільки їхнє життя трохи складніше і менш комфортне. І так само, багато в чому від ставлення дорослих залежить їхнє повноцінне майбутнє і душевний спокій.
Автор Анна Степанова (Stream Content Agency)
Допомогти підопічним фонду
Дівчинка грає на барабані в медичному центрі Університету Міссурі. Фото: University of Missouri Health CareУфонд нерідко допомагає дітям, які змушені довгі тижні і місяці проводити в лікарнях. Весь цей час дитину оточують лікарі, медсестри та батьки, але ніхто не думає про те, як зробити, щоб дитина відчувала себе не тільки пацієнтом. Як зробити так, щоб у неї і в лікарняній палаті було дитинство. На Заході є програми «дитячого життя» (child life) по підтримці дітей в клініках, в Україні цей напрямок, нажаль, дуже рідкісне явище, але деякі благодійні організацій починають його розвивати. Але ж, не потрібно забувати, що на першому місті, коли дитина опинилася на лікарняному ліжку, це насамперед ставлення та сприйняття батьків.
Історія питання
Перші подібні програми виникли в Сполучених Штатах ще в 1920-х роках: наприклад, в дитячій лікарні C.S. Mott Мічиганського університету. А відділення «дитячого життя» з‘явилося в міській лікарні Клівленда в 1955 році за ініціативою професора Емми Планк, яка вважається засновником цієї галузі медицини. Зараз в Північній Америці понад 400 програм «дитячого життя». Такий же підхід застосовується в Європі, Японії, Південній Африці, Новій Зеландії, Австралії, країнах арабського світу (наприклад, в Кувейті).
Психіка дитини пластична, і це абсолютна правда. Саме тому вона досить швидко пристосовується до мінливих зовнішніх обставин. Лікарняні будні тут, на жаль (а може, і на щастя), не виняток.
Як правило, дитина опиняється на лікарняному ліжку у доволі важкому стані, коли її психологічний супротив лікуванню (білим халатам, ін’єкціям, обстеженням, болючим процедурам тощо) суттєво знижений загальним порушенням фізичного стану. І до того моменту, коли лікування починає діяти, і стан стабілізується, дитина встигає морально пристосуватися до усіх тих неприємностей, що відбуваються навколо неї.
І дійсно, чим менша вона за віком, тим швидше відбувається цей процес. Проте коли лікування тривале, обмеженість у просторі і діях в той момент, коли самопочуття кращає, особливо у рухливих і грайливих діток, можуть спричинити додаткове нервове напруження. Що ж варто робити батькам, чиї діти опинилися «за ґратами» лікувальних установ?
Насамперед, взяти в руки самих себе і налаштуватися на успіх і позитивний результат. Мій півторарічний син провів у лікарні дев’ять місяців, і в найстрашніші моменти лише дивився мені в очі – якщо мама усміхається, то варто трошки потерпіти, все буде добре. Переконана, що це і є найскладнішим для батьків – не бути впевненими самим, але заряджати впевненістю свою дитину. В клініці, де ми перебували тоді, у батьківському середовищі було одне непохитне правило – не плакати при дітях. А ситуацій, у яких не можна було втримати сліз, – безліч. І жоден з тих важкохворих діток не бачив червоних очей своїх мам. Кожна дитина була впевнена в тому, що її вилікують, вона поїде додому і все налагодиться. І це багато в чому давало їм сили лікуватися і жити далі, наперекір прогнозам лікарів.
Коли проходить перший шок від встановленого діагнозу і починається тривале лікування, батьки намагаються жити майбутнім, тим, яке почнеться за стінами лікарні. І якщо йдеться про тижні чи місяць, може, це і непогано. Проте якщо йдеться про місяці, рік, два… Варто налаштувати себе на те, що лікарня відтепер – ваш дім, де вам із дитиною доведеться будувати зовсім нове життя.
І найперша задача – зробити його прийнятним для дитини. Тут має бути час для книжок, іграшок і спілкування, планшетів, телефонів і гаджетів. Потрібний розпорядок дня і дисципліна. Заняття, навчання і відпочинок. Прогулянки, якщо це не заборонено лікарями, друзі і близькі. Все те саме, щоби ви робили б і вдома, відповідно до віку вашої дитини.
Гра з дитиною на айпад під час обстеження - це відволікає увагу і знижує стрес. Фото: umich.eduЛікарня – це величезні обмеження для рухливого мозку малюка, але навіть у тих умовах можна знайти величезні можливості. Відділення, у якому перебувала моя дитина, було закритим – там не дозволялися відвідування, на двір за дев’ять місяців ми виходили разів п’ять і при тому була сувора заборона на спілкування зі сторонніми людьми. Проте іноді можна було гратися з іншими маленькими пацієнтами. І у відділенні вирувало життя: діти обмінювалися іграшками, по-дорослому обговорювали лікування, підтримували тих, хто втомився, боявся чи плакав. Вони вигадували ігри на всіх – і маленьких, і майже дорослих, і тих, хто був прикутий до крапельниць і ліжок. Вони вчилися там співчуттю, взаємодопомоги і сили. Не тримайте дітей на ліжку, якщо цього не потребує лікарські приписи – дайте їм можливість спілкування навіть у таких екстремальних умовах. Тим більше, що сучасні технічні засоби дозволяють спілкуватися, навіть не встаючи із ліжка.
Домовтеся із родичами, вчителями, однокласниками, щоби вони дзвонили і писали. Особливо важливо це тоді, коли перший шок від діагнозу проходить і більшість з тих, хто підтримував і співчував, втомлюються, забувають, відкладають, бо мають безліч власних справ. Дзвоніть і нагадуйте самі, просіть і домовляйтеся. Спілкування лікує ваших дітей.
Ми з сином багато читали, розглядали картинки. Палата була завалена іграшками, конструкторами, пазлами. Пофарбовані у депресивні кольори стіни завішені плакатами і картами, за якими ми здійснювали неймовірні навколосвітні подорожі. Він сміявся і радів життю. У нас була і жорстка дисципліна. Не можна було говорити «я не хочу, не буду», коли треба було приймати ліки чи набирати кров на аналіз. Треба було їсти те, що дозволяли, а не те, що хотілося. Вчасно виконувати усі приписи, навіть якщо це було некомфортно, а часом навіть і боляче. Але ми обидва розуміли (я не втомлювалася це пояснювати), що від цього залежить повноцінність його майбутнього життя. І він у свої півтора роки прекрасно це розумів.
Гра в хокей в холі лікарні. Фото: umich.eduСтарші дітки примудрялися робити уроки, бо не хотіли відставати від своїх однокласників. А ті, на прохання батьків і вчителів, слали есемески і листи, малюнки і невеличкі подарунки – будь-який знак уваги, може виявитися тією віхою, від якої розпочнеться одужання. Одному десятирічному хлопцеві, пообіцяли подарувати омріяну машину на радіокеруванні, на виписку із лікарні. І він таки виписався здоровим, хоч на останньому етапі у лікарів опускалися руки і прогнози були зовсім невтішними. Інший, ще до виписки зробив якесь (не буду придумувати, бо на цьому не розуміюся) невеличке, але цікаве технічне відкриття, коли батько подарував йому електроконструктор.
Говоріть із дітьми. Навіть з найменшими. Хворі діти дуже швидко дорослішають. Вони бачать і розуміють, що відбувається щось неправильне у їхньому житті. Треба бути із ними чесними. Це неправильно і несправедливо, що ти захворів, але таке життя. Ми любимо тебе і будемо робити все, аби ти видужав. Допоможи нам. Від тебе тут залежить більше, ніж від нас. Ми розуміємо, що тебе боляче і страшно, нам теж страшно, але ми готові пройти все разом із тобою. Ти сильний, ми вчимося цій силі у тебе. І ми переможемо, бо ми разом.
Діти лишаються дітьми і в лікарняній палаті. Про їхні дитячі потреби, прагнення і бажання можна говорити так само довго, як і про здорових дітей. Вони не інші, вони такі самі, тільки їхнє життя трохи складніше і менш комфортне. І так само, багато в чому від ставлення дорослих залежить їхнє повноцінне майбутнє і душевний спокій.
Автор Анна Степанова (Stream Content Agency)
Допомогти підопічним фонду