Чи запрацює система трансплантації в Україні?
На початку вересня цього року новообрана очільниця Міністерства охорони здоров’я України Зоряна Скалецька виступила із першою прес-конференцією на цій посаді, де чітко окреслила головні й першочергові діяльнісні вектори офіційно ввіреного їй міністерства. Серед них ключовою увагою пріоритетно артикульовано запуск системи трансплантації до кінця поточного року.
За офіційною статистикою кожен день в Україні помирає 9 пацієнтів, які так і не дочекалися трансплантації потрібного донорського органа. Щорічно операцій із пересадки потребують близько 5000 українців. Наприклад, черга за нирками складає 2,5 тисячі хворих, за новою печінкою – 1,5 тисячі, а щоб у грудях забилося здорове серце чекає 1000 пацієнтів.
То, що ж таке «трансплантація» і чому люди часто надають цьому слову негативного забарвлення?
Перш за все, слід усвідомити, що для багатьох пацієнтів трансплантація – єдиний шанс на життя. І кожен потенційний донор може врятувати до восьми, приречених без трансплантації, життів. Завдяки розвитку медичної науки наразі можна успішно пересаджувати легені, нирки, печінку, серце, підшлункову залозу, кишківник, кістковий мозок і навіть рогівку ока. Проте, на жаль, більшість українців не готові після своєї смерті ставати донорами. За даними, наприклад, Інституту серця, менш ніж 10% погодилися на донорство після смерті. Генеральний директор закладу, кардіохірург, Борис Тодуров вважає, що причина криється в непоінформованості суспільства. «На жаль, в Україні більшість ЗМІ розповідають про трансплантологію, як про людей, які сплять і бачать, як забрати органи, і представляють трансплантологію, як науку про забір органів. Насправді ж трансплантологія – це наука про те, як врятувати невиліковно хворих людей».
Також хибній уяві суспільства про трансплантацію посприяв випадок 2010-го року, коли були відкриті несправедливі карні справи про «чорних трасплантологів». Це підірвало довіру до самого явища трансплантації як такого, хоча жодних доказів провини хірургів наведено не було. А в 2013-му році справи й зовсім закрили за строком давності. Такий прикрий випадок можна пояснити тим, що в Україні, на жаль, і тоді й досі не сформовано системи трансплантології, а поодинокі випадки все ж проведеної пересадки органів, люди при владі розглядають як відступ від протокольних норм чи дисциплінарне порушення. Хоча саме завдяки таким сміливим лікарям-ентузіастам, які абсолютно усі ризики беруть особисто на себе, в країні ще жевріє така галузь медицини, як трансплантологія, а прооперовані ними пацієнти, які ще нещодавно прощалися із життям, повноцінно живуть! Але одного ентузіазму в «підвішеному» правовому полі замало, тому недивно, що у 2019-му українські лікарі-трансплантологи, які мають зосереджуватися на операції, а не на відкритих проти них справах, провели лише 38 операцій з пересадки органів (приміром, у 2018-му таких було 129).
Що з законодавчою базою?
Перші поступи на шляху від паперового до реального і дієвого Закону про трансплантацію в Україні почалися у травня 2018-го року, коли був ухвалений новий Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я і трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини». Авторство належало Ользі Богомолець, яка назвала його «перемогою і проривом, здатним врятувати тисячі життів».
Закон передбачав:
можна давати згоду на донорство за життя;
можна обмінюватися органами між живими донорами, які не є рідними, так зване «перехресне донорство»;
поява трансплант-координатора – зв’язкового між донором та реципієнтом;
створення Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ), у якій будуть дані всіх людей, які готові стати донорами і де можна підбирати пару донор-реципієнт.
Закон мав запрацювати з 1 січня 2019-го року. Цього не сталося, бо МОЗ так і не створив реєстр донорів, Кабмін затримався з затвердженням порядку згоди донора на вилучення органів, а професія трансплант-координатор з’явилася лише 18 лютого. І найголовніше, в бюджеті країни не було закладено коштів на реалізацію цього Закону (до слова сказати, держава ці кошти шукає ще з початку двохтисячних, коли також обіцяла профінансувати програми з розвитку трансплантології).
Також у новому Законі є досить спірне питання – презумпція незгоди. Це означає, що медики не можуть взяти органи загиблого, якщо він не погодився на це за життя. Після смерті згоду може дати лише родич, який в цей час переживає втрату близької людини і йому складно прийняти рішення, аби врятувати іншого. В США, приміром, теж діє презумпція незгоди, але там це не заважає розвитку трансплантології. Щоб переконати людей стати донорами, там працює система координаторів, які ведуть бесіди з родичем загиблого. Такий трансплант-координатор і сам має картку донора, документ, в якому написано, що у разі смерті він готовий віддати свої органи на донорство. В Америці також чудово розвинена інформаційна кампанія і з темою донорства знайомлять ще в дитячому садочку.
А от в сусідній Білорусі пішли, навпаки, від зворотного – у 2012 році Білорусь ухвалила закон про презумпцію згоди на вилучення внутрішніх органів померлої людини. Себто після смерті кожен білорус згоден стати донором, якщо не відмовився від цього за життя або його родичі не зробили цього вже після його смерті на етапі забору органів. Після цього кількість пересадок зросла в десятки разів. Відтак, білоруські лікарі тепер проводять платні операції для іноземців і безкоштовні для білорусів, але за рахунок громадян інших країн.
Чи готові українські лікарі та клініки на місцях до впровадження системи трансплантації?
Під час серпневої прес-конференції голова громадської організації Національний рух «За трансплантацію» Юрій Андрєєв на це питання відповів негативно. Андрєєв повідомив, що очолювана ним громадська організація провела опитування близько 200 клінік, в яких, згідно з чинною постановою Кабінету міністрів №695 від 24 квітня 2000 року мають право вилучати органи для проведення трупної трансплантації. «У багатьох лікарнях, які могли б вилучати органи для трансплантації, відсутнє обладнання для констатації смерті мозку, відсутня координація клінік, які можуть здійснювати пересадку органів. МОЗ нещодавно провів навчання 40 транспланто-координаторів, але вони не можуть працювати, оскільки не створена система. У деяких клініках навіть головні лікарі думають, що констатацію смерті мозку потрібно проводити в морзі і що робити це повинні патологоанатоми. Але навіть там, де таке обладнання є, вилучення органів не проводиться, лікарі не виконують забору органів, зокрема і тому, що немає комунікації цих лікарень з тими клініками, які мають право проводити операції з трансплантації. Потрібно провести централізовану закупівлю, нехай навіть через ті ж міжнародні організації, щоб клініки для запуску програми трансплантації мали обладнання для констатації смерті мозку, а не закуповували самостійно звичайні медичні меблі», - сказав активіст.
Попри це варто наголосити, що лікарі-професіонали, які змогли б проводити пересадку органів в Україні є. Те, що українські лікарі вміють трансплантувати – доведений факт. Згадати хоча б 2011 рік, коли запорізькі медики за добу трансплантували органи одразу шістьом пацієнтам. Вдалося це через вдалу координацію між Дніпром і Запоріжжям. Тоді головний лікар Дніпровської лікарні імені Мечникова Володимир Павлов виявив двох потенційних донорів у своїй лікарні і бригада запорізьких лікарів забрала органи до Запоріжжя для пацієнтів, яким вони були потрібні.
То яких змін чекати?
У МОЗ повідомляють, що раніше відтермінований Закон набуде чинності з 1січня 2020-го року. Спочатку переобладнають чотири центри у Києві та Запоріжжі: Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова та Запорізьку обласну лікарню для органної трансплантації, Національний Інститут Раку та Національну дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит» МОЗ України – для розвитку трансплантації кісткового мозку. А вже згодом подібні центри запрацюють і в інших містах. Для того, щоб трансплантація в Україні запрацювала в повному об’ємі потрібно налагодити систему:
1) розвинути культуру донорства – без донора не існує трансплантації. Передусім це – питання етичного поля. Щодо технічної реалізації, то саме зараз експерти МОЗ тестують закуплену Єдину державну систему трансплантації (ЄДІСТ), яка складається із 9 реєстрів донорів та пацієнтів, яким необхідна трансплантація. Система автоматично підбирає пару донор-реципієнт, без людського втручання, тож унеможливлює будь-які маніпуляції зі сторони. Запуск системи планується на 1 січня 2020 року;
2) ввести в практику лікарів констатацію смерті головного мозку;
3) навчати лікарів, трансплант-координаторів та лаборантів, де в основі курсу – настанови та практика з трансплантації ЄС (зокрема, Іспанії) та США; 4) налагодити взаємодію відділень реанімації та інтенсивної терапії, баз вилучення та центрів трансплантації, провести дооснащення лабораторій та лікарень.
5) налагодити логістику – швидке довезення органу до пацієнта, що потребує трансплантації.
Отож, повертаючись до того, чи запрацює система трансплантації в Україні, як завжди варто почати з себе… І відповісти на це можна лише риторикою питанням-на-питання: «А чи готовий Я стати Донором?»
Автор Катерина Стебельська
Читайте також: Інвалідність не вирок: п’ять вдалих прикладів інклюзії
За офіційною статистикою кожен день в Україні помирає 9 пацієнтів, які так і не дочекалися трансплантації потрібного донорського органа. Щорічно операцій із пересадки потребують близько 5000 українців. Наприклад, черга за нирками складає 2,5 тисячі хворих, за новою печінкою – 1,5 тисячі, а щоб у грудях забилося здорове серце чекає 1000 пацієнтів.
То, що ж таке «трансплантація» і чому люди часто надають цьому слову негативного забарвлення?
Перш за все, слід усвідомити, що для багатьох пацієнтів трансплантація – єдиний шанс на життя. І кожен потенційний донор може врятувати до восьми, приречених без трансплантації, життів. Завдяки розвитку медичної науки наразі можна успішно пересаджувати легені, нирки, печінку, серце, підшлункову залозу, кишківник, кістковий мозок і навіть рогівку ока. Проте, на жаль, більшість українців не готові після своєї смерті ставати донорами. За даними, наприклад, Інституту серця, менш ніж 10% погодилися на донорство після смерті. Генеральний директор закладу, кардіохірург, Борис Тодуров вважає, що причина криється в непоінформованості суспільства. «На жаль, в Україні більшість ЗМІ розповідають про трансплантологію, як про людей, які сплять і бачать, як забрати органи, і представляють трансплантологію, як науку про забір органів. Насправді ж трансплантологія – це наука про те, як врятувати невиліковно хворих людей».
Також хибній уяві суспільства про трансплантацію посприяв випадок 2010-го року, коли були відкриті несправедливі карні справи про «чорних трасплантологів». Це підірвало довіру до самого явища трансплантації як такого, хоча жодних доказів провини хірургів наведено не було. А в 2013-му році справи й зовсім закрили за строком давності. Такий прикрий випадок можна пояснити тим, що в Україні, на жаль, і тоді й досі не сформовано системи трансплантології, а поодинокі випадки все ж проведеної пересадки органів, люди при владі розглядають як відступ від протокольних норм чи дисциплінарне порушення. Хоча саме завдяки таким сміливим лікарям-ентузіастам, які абсолютно усі ризики беруть особисто на себе, в країні ще жевріє така галузь медицини, як трансплантологія, а прооперовані ними пацієнти, які ще нещодавно прощалися із життям, повноцінно живуть! Але одного ентузіазму в «підвішеному» правовому полі замало, тому недивно, що у 2019-му українські лікарі-трансплантологи, які мають зосереджуватися на операції, а не на відкритих проти них справах, провели лише 38 операцій з пересадки органів (приміром, у 2018-му таких було 129).
Що з законодавчою базою?
Перші поступи на шляху від паперового до реального і дієвого Закону про трансплантацію в Україні почалися у травня 2018-го року, коли був ухвалений новий Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я і трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини». Авторство належало Ользі Богомолець, яка назвала його «перемогою і проривом, здатним врятувати тисячі життів».
Закон передбачав:
можна давати згоду на донорство за життя;
можна обмінюватися органами між живими донорами, які не є рідними, так зване «перехресне донорство»;
поява трансплант-координатора – зв’язкового між донором та реципієнтом;
створення Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ), у якій будуть дані всіх людей, які готові стати донорами і де можна підбирати пару донор-реципієнт.
Закон мав запрацювати з 1 січня 2019-го року. Цього не сталося, бо МОЗ так і не створив реєстр донорів, Кабмін затримався з затвердженням порядку згоди донора на вилучення органів, а професія трансплант-координатор з’явилася лише 18 лютого. І найголовніше, в бюджеті країни не було закладено коштів на реалізацію цього Закону (до слова сказати, держава ці кошти шукає ще з початку двохтисячних, коли також обіцяла профінансувати програми з розвитку трансплантології).
Також у новому Законі є досить спірне питання – презумпція незгоди. Це означає, що медики не можуть взяти органи загиблого, якщо він не погодився на це за життя. Після смерті згоду може дати лише родич, який в цей час переживає втрату близької людини і йому складно прийняти рішення, аби врятувати іншого. В США, приміром, теж діє презумпція незгоди, але там це не заважає розвитку трансплантології. Щоб переконати людей стати донорами, там працює система координаторів, які ведуть бесіди з родичем загиблого. Такий трансплант-координатор і сам має картку донора, документ, в якому написано, що у разі смерті він готовий віддати свої органи на донорство. В Америці також чудово розвинена інформаційна кампанія і з темою донорства знайомлять ще в дитячому садочку. А от в сусідній Білорусі пішли, навпаки, від зворотного – у 2012 році Білорусь ухвалила закон про презумпцію згоди на вилучення внутрішніх органів померлої людини. Себто після смерті кожен білорус згоден стати донором, якщо не відмовився від цього за життя або його родичі не зробили цього вже після його смерті на етапі забору органів. Після цього кількість пересадок зросла в десятки разів. Відтак, білоруські лікарі тепер проводять платні операції для іноземців і безкоштовні для білорусів, але за рахунок громадян інших країн.
Чи готові українські лікарі та клініки на місцях до впровадження системи трансплантації?
Під час серпневої прес-конференції голова громадської організації Національний рух «За трансплантацію» Юрій Андрєєв на це питання відповів негативно. Андрєєв повідомив, що очолювана ним громадська організація провела опитування близько 200 клінік, в яких, згідно з чинною постановою Кабінету міністрів №695 від 24 квітня 2000 року мають право вилучати органи для проведення трупної трансплантації. «У багатьох лікарнях, які могли б вилучати органи для трансплантації, відсутнє обладнання для констатації смерті мозку, відсутня координація клінік, які можуть здійснювати пересадку органів. МОЗ нещодавно провів навчання 40 транспланто-координаторів, але вони не можуть працювати, оскільки не створена система. У деяких клініках навіть головні лікарі думають, що констатацію смерті мозку потрібно проводити в морзі і що робити це повинні патологоанатоми. Але навіть там, де таке обладнання є, вилучення органів не проводиться, лікарі не виконують забору органів, зокрема і тому, що немає комунікації цих лікарень з тими клініками, які мають право проводити операції з трансплантації. Потрібно провести централізовану закупівлю, нехай навіть через ті ж міжнародні організації, щоб клініки для запуску програми трансплантації мали обладнання для констатації смерті мозку, а не закуповували самостійно звичайні медичні меблі», - сказав активіст.
Попри це варто наголосити, що лікарі-професіонали, які змогли б проводити пересадку органів в Україні є. Те, що українські лікарі вміють трансплантувати – доведений факт. Згадати хоча б 2011 рік, коли запорізькі медики за добу трансплантували органи одразу шістьом пацієнтам. Вдалося це через вдалу координацію між Дніпром і Запоріжжям. Тоді головний лікар Дніпровської лікарні імені Мечникова Володимир Павлов виявив двох потенційних донорів у своїй лікарні і бригада запорізьких лікарів забрала органи до Запоріжжя для пацієнтів, яким вони були потрібні.
То яких змін чекати?
У МОЗ повідомляють, що раніше відтермінований Закон набуде чинності з 1січня 2020-го року. Спочатку переобладнають чотири центри у Києві та Запоріжжі: Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова та Запорізьку обласну лікарню для органної трансплантації, Національний Інститут Раку та Національну дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит» МОЗ України – для розвитку трансплантації кісткового мозку. А вже згодом подібні центри запрацюють і в інших містах. Для того, щоб трансплантація в Україні запрацювала в повному об’ємі потрібно налагодити систему:
1) розвинути культуру донорства – без донора не існує трансплантації. Передусім це – питання етичного поля. Щодо технічної реалізації, то саме зараз експерти МОЗ тестують закуплену Єдину державну систему трансплантації (ЄДІСТ), яка складається із 9 реєстрів донорів та пацієнтів, яким необхідна трансплантація. Система автоматично підбирає пару донор-реципієнт, без людського втручання, тож унеможливлює будь-які маніпуляції зі сторони. Запуск системи планується на 1 січня 2020 року;
2) ввести в практику лікарів констатацію смерті головного мозку;
3) навчати лікарів, трансплант-координаторів та лаборантів, де в основі курсу – настанови та практика з трансплантації ЄС (зокрема, Іспанії) та США; 4) налагодити взаємодію відділень реанімації та інтенсивної терапії, баз вилучення та центрів трансплантації, провести дооснащення лабораторій та лікарень.
5) налагодити логістику – швидке довезення органу до пацієнта, що потребує трансплантації.
Отож, повертаючись до того, чи запрацює система трансплантації в Україні, як завжди варто почати з себе… І відповісти на це можна лише риторикою питанням-на-питання: «А чи готовий Я стати Донором?»
Автор Катерина Стебельська
Читайте також: Інвалідність не вирок: п’ять вдалих прикладів інклюзії