Чому фонди відмовляють або раціо проти співчуття 




Лариса Сідєльнік, координатор програм ВБФ «Крона»

Сьогодні, розбираючи пошту, побачила прохання допомогти зібрати неймовірні гроші на препарат для дитини. В описі традиційно "у які фонди не зверталися, нам усі відмовили"
Ми часто чуємо "не можете допомогти! навіщо такі фонди?" Я вирішила розказати, чому ми відмовляємо і чому не можемо.

Не за адресою

Прохання надходять щодня. Багато. Електронною поштою, телефоном, в месенджерах. Мені і допізна і на вихідних пишуть. Усі можливі діагнози та історії. Половина - не до нас.
Кожен фонд має певну спеціалізацію - чи то за нозологією, чи то за віком, чи за проблемною сферою. Працівники такого фонду експерти саме в цій сфері. Однак, люди лінуються зайти на сайт і почитати чим займається фонд, просто пишуть у надії що спрацює. Відтак, отримують "ні".

Більше невідомих

Правильна, відповідальна благодійність - це перш за все експертиза. Гроші мають піти туди, де вони реально потрібні й допоможуть. Потрібно вивчити документи, провести консультації з лікарями, чиновниками, переглянути наукові статті, пробігтися по інтернету, де ще є повідомлення і збори коштів для цієї людини. Чимало звернень стосується тих випадків, коли допомогти людини можуть і в Україні, але рідні "не довіряють нашим лікарям" та їдуть за кордон. А коли там гроші вже закінчились, просять допомогти. У них немає офіційних висновків, що отримати лікування можна лише за кордоном. Або просто "у дитини діагноз, тому потрібні великі гроші на лікування". Коли питаєш на що саме, люди зникають, ще й з агресією. Є прохання, коли ліки чи операція покриваються коштом держави, однак родичі не хочуть відстояти свої права.

Торгівля надією

Дуже важкі історії. Найчастіше про дитину, яку вже не вилікувати. Лікарі сказали і написали, що вичерпані можливості, краще не мучити дитину. Розібратися й прийняти рішення у таких випадках найскладніше. Буває невеликий, але шанс - якесь експериментальне лікування, кращі технології, суперове обладнання. Тут ми запитуємо всю медичну документацію, щоб отримати альтернативні експертні думки. Якщо всі закордонні клініки сказали "паліатив", а Ізраїль, ще щось обіцяє за всі гроші світу - ми не беремося. Якщо батьки не дають документи, чи родина вже прийняла це рішення і ми не маємо змоги отримати альтернативну думку - ми не візьмемося збирати гроші. Якщо ця дитина потрапила під опіку армії "волонтерів", які поширюють токсичні пости в соцмережах про той єдиний сумнівний шанс - ми не візьмемось за цей випадок і вам не варто.
Бо це вже не допомога дитині, а заробіток клініки, "волонтерів" і купи недоброчесних посередників та шахраїв.

Професійні жебраки

Є такі люди, для яких пожертви стали постійним джерелом доходу. Безконтрольні непідзвітні гроші їх розбещують. Вони втрачають відчуття міри, свою відповідальність за ситуацію, стають інфантильними споживачами, вся родина перестає працювати і живуть зі борів. Нам кілька років пише мама однієї дитини і просить гроші на гормон зросту. Ми з‘ясували, що вона отримує препарат безкоштовно від держави. Однак її прохання та репости сердобольних "заполонілі планєту".
Якщо людина просить багато й часто, якщо грубіянить на прохання дати докази потреби в коштах, приховує щось - однозначно потрібно сказати "ні".

Висока ціна

Прохання допомогти зібрати кошти на препарат, який коштує ВНІМАНІЄ! 2,5 мільйони доларів (70 мільйонів гривень! один укол для однієї дитини). На сьогодні це найдорожчий в світі генетичний препарат, який (можливо) може зупинити розвиток спинальної м‘язової атрофії і лише, якщо вколоти дитині до 2-х років. В Україні таких дітей більш 250. Дитинка мала, батьків я розумію. Але...

Професійна благодійність на відміну від імпульсивного разового пориву - це відповідальність за вкладені гроші, за результат. Якщо ви віддали комусь свої гроші, ви ж очікуєте, що вони принесуть максимум користі. І бажано для бІльшого числа людей. Якщо, "канєшно", мета ефективно допомагати, а не зробити гарну картинку чи піар.

Тому нам потрібно включити мізки та аналізувати кожен кейс і ресурси організації. Емоційним викидам тут не місце. Бо так можна даремно витратити свої та чужі ресурси, які десь можуть принести значно більше користі.
Збирати таку величезну суму на одну дитину доведеться дуже довго. Натомість, за значно менші гроші й швидше можна допомогти іншим дітям чи купити обладнання для лікарні (а це тисячі дітей щороку).
Я згорнула те повідомлення про найдорожчі ліки й прочитала ще десять прохань: Яна – потрібно 180 тисяч долларів на cart-терапію; Михайлик – 35 тисяч доларів на реабілітацію; Данило – 42 тисячі євро на протезування після саркоми; Аліна – 90 тисяч доларів на пересадку нирки; Дмитро – 38 тисяч доларів на терапію лімфоми; лікарні - 240 тис. грн. на функціональні ліжка; Олександр, який на грані самогубства, бо через карантинні обмеження не може виплатити борги, а у нього троє дітей - 45000 грн.

А ви як би вчинили?